Julia Samartzis

Влад давно звик, що люди боялися того, ким він був. Але ніколи не думав, що когось більше збентежить те, звідки він.
Вона була справжньою англійкою — світле волосся, блакитні очі, бездоганна вимова і звичка дивитися на море так, ніби воно належало лише Британії.
— Fish and chips? — усміхнулася вона. — І підемо до
моря.
Вона їла руками, абсолютно невимушено. Влад дивився на неї з легким подивом. «Англійська леді... і навіть не думає про столові прибори», — майнула думка.
Він теж узяв шматочок. Не тому, що хотів. За століття він майже розучився їсти людську їжу. Ковтнув лише для того, щоб не зіпсувати їй вечір, а потім мовчки терпів неприємний біль у шлунку.
Усе змінилося однією фразою.
— Ти жартуєш... Ти румун?
Вона засміялася, але в тому сміхові було розчарування.
Влад кивнув.
— Шкода... Я думала, ти англієць.
За сотні років Владу доводилося чути багато причин, чому жінки не хочуть з ним зустрічатися. Бо він вампір, убивця, безсмертний... Але те, що він румун — це, мабуть, найоригінальніша.
— Зачекай... То ти хочеш сказати, що ми зараз
сидимо на березі, їмо англійську страву, яку англійці запозичили в інших народів і ти вирішила, що найменш автентична річ тут — це румун?
Вона кліпнула очима.
— Я не хотіла тебе образити.
— Ти мене здивувала. Виглядаєш так, ніби зараз маєш вечеряти в Букінгемському палаці. А їси руками.
— Ти правий… — усміхнулась вона, — зараз я збігаю за приборами.

Далі буде…

Clothes by @my_little_princess_dolls and @b_lifemodel