Instagram story viewer> @teti.ptashka> Posts

таня пташка

@teti.ptashka

1.5K

followers

599

following

— візуальний щоденник комунікаційниці й волонтерки на фултаймі
⠀
@lumiere.community @muramasa.group
⠀
🫙актуальна збір ↓

POSTS STORIES REELS TAGGED

харків, літоʼ26 taken in Харків by @teti.ptashka

86

13

2 months ago

Про рік у волонтерській спільноті Люмʼєр: у словах і [улюблених] скрінах.
⠀
Цього року на мій день народження Оля (@falolablog) написала, що життя Люмʼєру як волонтерської команди можна розділити на «до» і «після» моєї каденції.
⠀
Я довго носилася з цими словами у своїй голові. Бо за цей рік і Люмʼєр став для мене історією про «до» і «після».
⠀
Як і сама війна.
⠀
Вона розділила сотні тисяч українських життів на «до» і «після». Застала малесеньких дітей у їхніх ліжечках, цивільних — у домівках, які вони будували пів життя, жінок і чоловіків — із планами на майбутнє, яке тепер відкладається від зустрічі до зустрічі, від повідомлення до повідомлення.
⠀
Масштаб болю, який принесла росія, неможливо осягнути. І поки вона продовжує робити це щодня, ми щодня намагаємося вберегти своє і своїх, а ще — здатність не ставати байдужими. Не звикати до того, до чого неможливо звикнути.
⠀
Тому для мене Люмʼєр давно перестав бути просто волонтерством після основної роботи.
⠀
За цей рік змінювалося дуже багато, але він залишався моєю константою. Місцем, для якого завжди знайдеться двадцять п’ята година в добі.
⠀
Місцем, яке щоразу нагадувало: я не одна. Є люди, які так само готові брати на себе відповідальність. Які можуть бути опорою і плечем. Які так само вірять, що безсилля можна перетворювати на роботу, а злість — на підтримку.
⠀
Бо злість лише накопичується.
⠀
Я злюся, що росія забирає наших найкращих людей. Що діти не знають дитинства без війни й розрізняють звуки шахедів і ракет. Що ми іноді звикаємо до речей, за які хтось платить найдорожчу ціну.
⠀
І найбільше мені болить прірва між цивільними та військовими.
⠀
Хочеться, щоб між нами було менше німого мовчання й більше взаєморозуміння.
⠀
Щоб ми не ховали очі, коли бачимо військових. Щоб знаходили сміливість підійти й сказати «дякую». Щоб бачили не лише форму, а передусім людину, яка вже дуже давно живе в реальності, про яку більшість із нас знає лише уривками або абсолютно прагне уникати. Щоб мали беззаперечну повагу до їхнього досвіду, були відкриті до допомоги й пам’ятали про їхні родини, які теж щодня проживають цю війну.
⠀
[продовження в каруселі]
@lumiere.community by @teti.ptashka

119

15

3 months ago

[тернопільське літо] by @teti.ptashka

3

3

3 months ago

124

16

4 months ago

травневі фотокартки 🐇✨ by @teti.ptashka

3

1

4 months ago

*тут мало би бути величезне полотно тексту про те, як я любила квітень і як він любив мене; про харків в який хочу повернутись; про київ з яким у мене вічно ділові стосунки; про одесу в якій я хочу жити чисто через факт наявності великої кількості котів; про львів в якому мене завжди чекають; про 100 годин проведених в потязі на верхній полиці

про мою любов до ницо потворно; про всі добрі слова, які сказати мені люди на день народження; про всіх людей, які люблять мій вогонь всередині і не намагаюсь згасити його; про всі написані думки в нотатках телефону; про всіх поглажених котів в одесі; про улюблений фінік в шоколаді з фраги; про сходи сонця біля моря; про всі красиві фасади; про любов бути наодинці з собою

про подружок, які приймають мене з всіма моїми сторонами особистості і я їх також; про люм’єрчиків з якими ми волонтеримо і тримаємось спільних цінностей; про те, як багато було зроблено і як багато ще попереду

про те як я люблю шоколадну булку з чіз бейкері; про капібару, яка завжди на моєму робочому столі; про те як сильно я хворіла пневмонією і думала, що не оживу

і про роботу ще могла б написати багато, але в квітні я відчайдушно хотіла триматися за все, що не стосувалось цього.

бо квітень завше буде моїй улюбленим місяцем для життя. люблю з запізненням, але завжди вчасно

❤️‍🩹 by @teti.ptashka

3

13

5 months ago

Катерино, серце моє! ❤️‍🩹

@zag.gallery taken in Lviv, Ukraine by @teti.ptashka

3

0

6 months ago

Коли я навчалась в будівельному на вул.Доброго 4, ми з одногрупниками часто виходили на перервах пройтись. І географічно так склалося, що десятки разів проходили повз РАЦС, щоразу мимоволі стаючи свідками чужого «щастя».
⠀
Ніколи не запрошені, але присутні. Випадкові глядачі на події, яка для когось має статус найважливішої в житті.
⠀
Тільки от саме щастя там чомусь майже не зчитувалось у повітрі.
⠀
Не пам’ятаю, щоб бачила його в очах нареченої, яка, мабуть, встала о 5 ранку, щоб втиснути себе в цей день: мейк, укладка, сукня, фото і сценарій, який вона готувала пів року.
⠀
Ще менше того щастя було в очах нареченого. Переважно було відчуття, що десь на рибалці з кєнтами він би давив либу азартніше, ніж стояв тут під прицілом камер і родичів, яких, можливо, бачить уперше.
⠀
У всьому цьому завжди було багато «правильних» атрибутів, але самого щастя — не так уже й багато. Багато постановки, традицій і оцього “ну всі так роблять”. Але так мало чогось справжнього, за що можна було б зачепитися не лише поглядом, а й краєчком серця.
⠀
І так уже склалося, що по-справжньому сяючі очі, в яких щастя бриніло сльозами, я бачила зовсім в інших місцях — переважно на перонах вокзалів.
⠀
Там я бачила найміцніші обійми — такі, ніби люди намагаються втримати одне одного не тільки руками, але і самою силою любові. Найзапекліші поцілунки, без жодної сором’язливості, бо ніколи не знаєш, коли ви поцілуєте одне одного знову.
⠀
На вокзалах я найчастіше чула найщиріше “кохаю” і “ми обов’язково скоро зустрінемось”. І чомусь завжди знала, що вони справді зустрінуться знову. Бо ті, хто каже “кохаю”, а не «люблю», завжди зустрічаються знову. Такі вже правила кохання.
⠀
Та і вокзал узагалі погано підходить для брехні. Там нікому немає діла до того, який у тебе вигляд. Там усі слідкують, аби не проґавити свій потяг. На цьому фоні любов раптом стає такою, якою вона є насправді: вразливою, нервовою, нетерплячою, іноді мовчазною, іноді сповненою сліз упереміш із “я так буду сумувати” і «бережи себе».
⠀
Може, тому вокзали завжди були чеснішим місцем про кохання, ніж будь-який РАЦС.
⠀
А може я помиляюсь. Та нехай ваше «кохаю» не змінює своєї щирості ні на вокзалі, ні в залі урочистих подій.
⠀
❤️‍🩹 taken in Харків by @teti.ptashka

129

4

6 months ago

мені сьогодні 24, і єдине прохання, яке в мене завжди було до себе — не зпаскудитись.
⠀
не втратити в собі щось головне і своє, не зрадити власні цінності, не розміняти внутрішню опору на зручність, схвалення чи тимчасову вигоду, не дозволити життю, людям, обставинам або втомі зробити з мене когось, ким я насправді не є.
⠀
бо, здається, я завжди була людиною, яка доволі добре знає свої орієнтири. у моєму житті рідко траплялися моменти, коли я глобально зовсім не розуміла, що мені робити чи куди рухатися. плисти за течією ніколи не було моїм вибором. проте обирати найскладніші шляхи — ок, дайте мені два!
⠀
тільки з роками я все більше розумію, що знати себе — ще не означає, що тобі буде легко. іноді найважчі випробування приходять не тоді, коли ти слабка, а тоді, коли ти занадто добре знаєш, хто ти і ким ти точно не є. життя любить перевіряти, наскільки довго ти здатна триматися і відстоювати своє (але й ти, як виявилося, не слабачка).
⠀
і, можливо, ти не зпаскудилась, бо навчилась бути паскудною в критично важливих для себе питаннях, навчилась огризатися, познайомилась зі своєю агресією, але не забула, як берегти в собі світло.
⠀
у кожної версії тебе є рік потому.
і, здається, моя теперішня версія добре тримає хватку, а не руку на пульсі.
нехай так буде завжди.
⠀
лети, пташко. by @teti.ptashka

166

56

6 months ago

казка про золоту рибку.
⠀
є речі, час яких просто приходить.
і сьогодні прийшов час розповісти казку, яку я написала на казкотерапії майже рік тому. taken in Ivano-Frankivsk by @teti.ptashka

3

6

7 months ago

[про жінок]
⠀
по життю жінка на жінку впливає значно більше, ніж будь-який чоловік.
⠀
не тому, що чоловіки не важливі, а тому що саме жінки часто формують одна одну.
⠀
ми дивимось одна на одну і коригуємо свою оптику на цей світ. дивимось і розуміємо, що можна інакше. можна сміливіше. можна не мовчати й огризнутися, коли треба себе відстояти. а іноді — можна ніжніше.
⠀
інша жінка іноді стає твоїм дозволом.
⠀
дозволом бути голосною.
дозволом не погоджуватись.
дозволом займати своє місце.
дозволом робити великі справи, не применшуючи себе і не порівнюючи себе з чоловіками в цій грі.
⠀
і цей вплив майже ніколи не виглядає як щось дуже пафосне. бо це ніколи не про великі повчальні промови і не маніфести.
⠀
це розмови на кухні чи в улюбленому закладі.
це повідомлення в телеграмі: «я знаю, що ти сильна, але ти можеш розраховувати на мене. я поруч».
це приклад, коли хтось поруч просто не зменшує себе, щоб комусь було комфортніше.
⠀
іноді інша жінка показує тобі межу.
іноді — нову планку.
іноді — нову версію тебе.
⠀
і так, між жінками буває різне. буває конкуренція, різкість, непорозуміння. але навіть це — теж вплив.
⠀
бо ми ростемо одна об одну.
⠀
особливо зараз, коли життя вчить нас витримці швидше, ніж ми встигли б до неї підготуватись.
⠀
я знаю дуже багато жінок, які тримають на собі неймовірно багато — проєкти, команди, родини, службу, волонтерку і ще безліч побутових речей. і при цьому знаходять сили підтримати іншу жінку поруч.
⠀
і для мене це одна з найсильніших форм солідарності.
⠀
але сьогодні я думаю ще про те, що далеко не всі жінки у світі мають ту свободу, яку багато з нас сприймають як даність.
⠀
у багатьох частинах світу жінка досі не має права обирати своє життя.
її можуть видати заміж дитиною.
її можуть продати.
її можуть позбавити голосу, освіти і навіть права вирішувати, що буде з її власним тілом.
⠀
і кожного разу, коли я читаю такі новини, у мене стискається серце.
⠀
бо дуже легко думати про жінок лише у межах свого кола — подруг, колег, знайомих. але насправді жіноча солідарність значно більша за наші особисті бульбашки. by @teti.ptashka

131

6

7 months ago

лю[ти]й.
⠀
зима ніколи не була моїм улюбленим періодом. і щороку я все сильніше хочу, щоб вона минула зі швидкістю, з якою я кліпаю очима. але цього лютого, як і всіх попередніх — магії не сталося, тому я знову шукала порятунок у діях.
⠀
бо лютому (і мені) взагалі не дуже пасує пасивність. і я нарешті сходила на тренінг із володіння зброєю і повчилась стріляти — ставлю 10/10 цьому новому хобі (раджу буквально всім людям, які працюють у комунікаціях). ще сходила на тренінг із керування дронами. загалом — центр готовності цивільних став моїм улюбленим місцем цього місяця.
⠀
а окрім усього цього, як і кожного лютого — я багато писала на роботі і для Люм’єру. писала про кохання, про війну, про технології і ще про купу всього. бо на жаль чи на щастя, але штучний інтелект ніколи не забере в мене роботу: букви і слова потрібно пропускати крізь себе і свій досвід. через сумніви, втому, злість і надію, що наступного року я буду писати інший текст на 24 лютого.
⠀
і хоч іноді мені (та іншим людям) здається, що мені завжди є що сказати — водночас я сама боюся власного мовчання і того моменту, коли раптом не зможу скласти докупи два слова.
⠀
але поки що слова є, і поки що я продовжую.

бо лютий навчив мене лютувати в моменті і все одно робити своє. by @teti.ptashka

3

8

8 months ago