Instagram story viewer> @yensheei> Posts

yensheei

@yensheei

768

followers

757

following

вогонь запеклих не пече

POSTS STORIES REELS TAGGED

⚔️ збір закрито ⚔️
із 16 вересня до 10 жовтня ми зібрали 250 000 гривень. це сотні ваших поокремо прийнятих рішень не залишитись осторонь, 32 допоміжні банки й неозора кількість довіри.

тепер у нашого підрозділу буде автомобіль, який перевозитиме людей і БК. цілком матеріяльна річ, сотворена із вашої небайдужості.
і, мабуть, саме це зворушує мене найбільше. люди, багатьох із яких я ніколи не зустрічав, стали причетними до нашого щоденного життя. до його труднощів, потреб і можливості тривати.

дякую вам за цей шлях. ба більше, за відчуття, що відстань між людьми суттєво скорочується небайдужим вчинком, що народжується із чутливої думки.

збір закрито. а моя вдячність не має скінченності. by @yensheei

3

15

8 days ago

у День Захисників і Захисниць не хочеться перетворювати вдячність на вимогу.
не кожен сьогодні може донатити. не кожен має сили, гроші чи ресурс. і це нормально.
але якщо у вас є можливість підтримати, - підтримайте тих, кому довіряєте. наш збір, інший підрозділ, знайомого військового, волонтера.

не із почуття провини. а із простого розуміння:
підтримка, зроблена вчасно, іноді означає значно більше, ніж найтепліші слова потім.

бо співчуття завжди приходить після події.
а турбота має сенс до неї. by @yensheei

3

3

17 days ago

🖤 ЗІБРАЛИ 🫂

Ми довго ремонтували й берегли те, що мали, аби не відкривати іще один великий збір. Але цього разу ремонтувати вже нічого. Наш пікап, під час виконання бойового завдання, згорів.

Тому збираю 250 000 гривень на пікап для мого підрозділу.

Поки що новий пікап у нас є лише у масштабі 1:64. Він симпатичний, чудово паркується на столі й майже не споживає пального. Єдина проблема, - на фронті від нього небагато користі.

Тож наше завдання просте:
зробити апгрейд його масштабу із 1:64 до 1:1.

50, 100 чи 200 гривень окремо не куплять машину. Але кілька тисяч людей, які вирішать не пройти повз, — куплять.

А якщо сьогодні не можете задонатити, - просто поширте цей збір. Один репост інколи приводить більше людей, аніж один великий донат 🫂

Ми не збираємо на комфорт.
Ми збираємо на можливість рухатись, довозити і працювати далі.

Допоможіть нашому маленькому пікапу вирости. Будь ласка.

🎯 250 000 грн.
🔗 реквізити збору та посилання в шапці профілю by @yensheei

151

38

a month ago

вимушені відпустки майже ніколи не приходять із чимось добрим. зазвичай за ними стоять потрясіння, страх, що має свій конкретний об'єкт, як от хвороба, втрата або щось інше, чого ти не кликав у своє життя й до чого не міг підготуватися.
але, мабуть, саме так і влаштоване життя. дуже багато важливого в ньому трапляється без нашої згоди. чи ж бувало так, аби воно мене питало, чи маю я зараз сили, чи доречно, аби мені боліло, чи готовий я когось чи щось втрачати?
і все ж його доводилось жити. не опісля горя, як і не після того, як усе владнається, а просто посеред. сміятись між важкими розмовами, обіймати близьких, пити каву, ловити теплі вечори, радіти людям. навіть тоді, коли десь поруч із цією радістю стоїть страх. бо також поруч із цим страхом все одно трапляються обійми. поруч із поганими новинами, - сміх. як і поруч із тривогою, - вечори, які хочеться запам’ятати назавжди. і не чекати, поки мине все погане, аби дозволити собі жити.

моє життя ніколи не складалось лише із одного почуття, що було б виразно домінуючим. воно завше водночас і боліло, і гріло. і, мабуть, увесь цей час моїм завданням було якраз не чекати часу, коли в ньому не залишиться горювання, а навчитися не відкладати любов і радість навіть тоді, коли горювання вже прийшло. як і тепер. taken in Lviv, Ukraine by @yensheei

212

5

a month ago

Сьогодні пропоную вам ІІ й заключну частину сюжету про історію озброєння української артилерії 1917-1921 років, який я змонтував нашвидкоруч у війську на дозвіллі.
Подивитися на, мабуть що, одну із найцікавіших рис спадковості української артилерії, - умінні пристосовуватися швидше, ніж закінчуються ресурси. І, попри все, продовжувати вести вогонь.

Ганна Арендт називала однією з фундаментальних людських властивостей здатність починати. Цебто, вносити у світ те, чого до нас у ньому не було. Мабуть, у цьому є щось дуже українське: опинившись серед чужої спадщини, руїн і обмежень, раз по раз починати власну історію.

Бо ж нескореність, - це не сліпа й тупа відсутність страху чи втоми. А здатність знову знаходити спосіб діяти, коли історія залишає тобі дедалі менше добрих варіантів.

Сто років тому це могли бути кілька гармат і вагон знайдених боєприпасів. Сьогодні — зовсім інші засоби й інша війна. Але впізнається те саме вперте українське: якщо готового шляху до свободи немає, — його прокладають.

#історія #артилеріяукраїни #україна #військовіукраїни #історія_україни by @yensheei

3

15

2 months ago

Це відео я змонтував нашвидкоруч у війську на дозвіллі. Просто, бо стала цікава історія української артилерії. Моя із вами історія. Надихнула мене до цієї дії пісня Скрябіна «Сам собі країна» і бажання виходити туди, де алгоритми вже не знатимуть, що мені показати, й охоплювати собою контент паза межами власної передбачуваності.

І сьогодні, у День державного прапора, переддень Дня незалежності, пропоную на п’ять хвилин повернутися у 1917–1921 роки.
Подивитися, чим й попри що, воювала українська артилерія тоді. Частина І

І, можливо, трохи інакше подивитися на прапор, який ми піднімаємо сьогодні.

Не просто тому, що синій і жовтий кольори існували сто років тому. А тому, що люди сто років тому вже намагалися зробити так, щоб ці кольори мали над собою власне небо і під собою, - власну землю. Та, разом із тим, нагадати собі одну річ: значно раніше, ніж незалежність стала для нас датою в календарі, за неї вже стріляли українські гармати.

Бо ж історія української артилерії 1917–1921 років — насправді значно більша за історію старих гармат.
Це історія людей, які намагалися зібрати українське військо з того, що залишила після себе імперія. І змусити цю зброю служити вже не імперії, а Україні.

І хоч їм не вда� by @yensheei

1k

20

2 months ago

колись Мартін Бубер актуалізував два способи дивитися на світ: «Я - Воно» і «Я - Ти».
у першому людина є для нас випадковим обличчям серед тисяч інших, фігурою. у другому ж, - перед тобою вже не «хтось». перед тобою цілий світ, який неможливо нічим замінити. це не чужий, а інший, рівний тобі, котрого можна пізнати, якщо умієш.
і, видається, я все сильніше живу саме через це «Ти».

бо ж крайнім часом особливо гостро відчуваю, що життя тримається на тих небагатьох, чия присутність змінює фізику простору. твоє бачення довкружнього світлішає, теплішає, бурлить, закипає. через них хочеться берегти себе — хоча б тому, що ти вже належиш не тільки собі.

я дуже люблю своїх людей.

і, мабуть, з віком дедалі менше соромлюся говорити про це вголос.

бо, як би виснажливо трафаретно не звучало, ми страшенно багато відкладаємо. подяки, обійми, дзвінки, просте «ти мені важливий/-а». наче десь попереду гарантовано лежить ціла вічність.

а її ніхто нам не обіцяв.

тому цього серпня в мене Скрябін у навушниках, мої люди, - десь зовсім поруч і за сотні кілометрів, а ізсередини кристалізується одна дуже проста думка: наскільки безцінні ті, кого називаєш своїми.

а до Дня незалежности перечитуймо Лазуткіна ROLLING STONES, перше до коринтян Дроня, Симоненка «Світ який - мереживо казкове», «Задивляюсь у твої зіниці», й, цитуючи Забужко, нагадуймо собі, що «не падає незалежність от просто так, з неба. не вірте тим, хто вам розказує, що нам незалежність упала з неба. незалежність — це не момент, який одного разу настав, а постійна робота над собою, культурою, пам’яттю і державою». by @yensheei

296

24

2 months ago

upd: збір закрито. дякую Вам! 🖤⚔🫂

Це не той збір, де за донат можна показати щось новеньке й красиве. Навпаки, — ми хочемо повернути до життя те, що вже не раз допомагало нам виконувати свою роботу.

Будь-яка зупинка є ризиком для наших життів. Навіть найвитриваліше залізо втомлюється: ламаються вузли, зношуються деталі, цілять ворожі безпілотники, — машини стають на ремонт.

🫙 Тому терміново збираємо кошти на ремонт автомобілів та необхідні запчастини для нашого підрозділу.

Я знаю, що зборів зараз безліч. Тому особливо ціную кожного, хто вирішить допомогти і нам також. Навіть кількома гривнями, навіть одним поширенням, із особистої прихильності до мене, чи просто щирих небайдужих намірів 🫂

🎯 50 000 гривень

Закриваємо цей — і йдемо допомагати далі. Чиїмсь важливим людям, як завжди 💔

🔗 реквізити збору та посилання в шапці профілю by @yensheei

270

74

2 months ago

це зіткнення швидкостей.
війна постійно змінює власні правила. і якщо армія вчиться повільніше, ніж війна змінюється, вона починає воювати не із сучасним противником, а з учорашнім днем. навчання тут - не освітній процес, а механізм виживання.
тому ця боротьба не може бути боротьбою за одну людину. бо люди приходять і йдуть. посади змінюються. міністри змінюються. головнокомандувачі змінюються. а культура системи залишається.
справжнє питання звучить інакше: чи має українське суспільство право вимагати від своєї армії здатності постійно переглядати саму себе? не тому, що хтось поганий. а тому, що противник теж навчається.
так, армія може бути сильною. і водночас не бути здатною до розвитку. бо сила, - це ресурс. а розвиток, - це спосіб мислення.
так, можна мати досвід. і водночас залишатися його заручником. адже будь-який успіх учора дуже легко перетворюється на догму завтра.
армія не повинна прагнути бути безпомилковою. вона повинна прагнути бути такою, що навчається швидше, ніж встигає накопичувати власні помилки.
ба більше, війна сьогодні, - це уже боротьба між двома способами мислення.
один намагається зберегти вже знайому форму.
інший - не боїться її змінити, якщо це рятує життя.
саме тому для мене ця дискусія виходить за межі обговорення конкретно Федорова чи Сирського.
вона про відповідь на значно складніше запитання: чи здатна країна, яка бореться за своє майбутнє, зробити навчання головною військовою чеснотою?
бо, очевидно, у 21 столітті перемагає вже не та армія, яка найсильніша. а та, яка найшвидше перестає бути вчорашньою.
а можливо, саме це сьогодні й об’єднує людей на площах.
не боротьба за одного чиновника. а боротьба за право вимагати армію, яка навчається швидше, ніж змінюється сама війна. taken in Донецька область by @yensheei

313

13

3 months ago

книга, яку я увесь цей час вожу із місця на місце з собою, - «Пройти крізь стіни» Марини Абрамович.
дивно, але в умовах, де речі мають бути легкими, практичними й мовчазними, я залишив її собі. не тому, що вона вчить витривалості, цих вчень тут й без книжок вистачає. а тому, мабуть, що нагадує мені: людина змінюється не лише від того, що з нею стається, а й від того, чи встигає вона узагалі бути присутньою у тому, що з нею відбувається.
Абрамович усе життя співдіє із межею: скільки здатне витримати тіло, де закінчується страх, у який момент людина перестає бути собою і стає об’єктом для нашаровувань чужих поглядів, очікувань, рішень. чи є узагалі котрась межа, чи кожен встановлює собі її як обмеження, обумовлене інстинктом самозбереження.
у війську ці питання раптом перестають бути балетристичними концепціями. вони стають агресивно побутовими. щоденними. ти не питаєш себе, чи готовий до трансформації, вона просто відбувається із тобою, поки ти прокидаєшся, виконуєш, чекаєш, їдеш, мовчиш, пишеш близьким, що усе добре. із важливого у цьому, - якраз присутність, боротьба із процесуальною інертністю.
мабуть, тому її фраза про проходження крізь стіни звучить для мене не як образ сили. бо сила - це надто просте слово. стіна не завжди падає від удару. іноді вона не падає взагалі. і єдине, що тобі доступно, - не дозволити цим стінам оселитися всередині тебе.
військо вчить не лише витримувати. воно вчить розділяти себе на частини: одну віддати справі, іншу - страхові, третю - близьким, четверту - залишити недоторканною, щоб було куди повернутися подумки. і, можливо, становлення й зрілість тут полягає не в тому, щоб зібрати всі ці частини в одну монолітну людину. а в тому, щоб навчитися жити із власною складністю, не соромитися її, визнавати й бачити.
Абрамович сиділа навпроти людей у тиші, дозволяючи кожному побачити себе знезброєною словом, порухом, жестом, будь-якою реакцією. мені здається, у війську теж багато таких невидимих сидінь навпроти. тільки ми рідко дивимося один одному в очі достатньо довго. by @yensheei

138

2

4 months ago

чи не найправдивіша й найчесніша історія із собою
або далі дихаєш, або стаєш спогадом.

у цивільному житті я часто помічав себе на тому, що існую як образ, як концепція, як функція зі свого ядра. хотів бути. наскільки чесно міг бути, - був. умів красиво пояснити, симпатично виглядав збоку. впевнено звучав. військо ж не дуже цікавиться образами. воно питає простіше: де ти, хто твій командир, яка твоя посада, чи поданий рапорт, чи є зв’язок, чи працює машина, чи витримає спина, чи вистачить сну, чи не зламає тебе очікування наказу. і раптом виявляється, що правда про людину живе не в її великих переконаннях, а в дрібних щоденних реакціях.
адаптація у війську для мене - це не стати кам’яним. зовсім навпаки. навчитися бути м’яким там, де можна, і точним там, де треба. робити те, що можеш. там, де ти є. із тим, що маєш. у свій спосіб, але ефективно. для себе і декількох інших. не сипатись від хаосу, але й не перетворитися на пустотілий механізм. військо дидактично навчає дивної подвійності. ти мусиш коритись системі, але, водночас, щодня тестувати реальність на те, чи не втратив у ній себе. і тут починається найчесніша історія із собою.
в армії людина дуже швидко зустрічає не абстрактну мужність, а конкретну себе. себе, яка питає про виплати, грошову допомогу для оздоровлення, документи, звання, посаду, права, обов’язки. себе, яка хоче бути корисною, але не хоче бути використаною. себе, яка думає про Донбас, Новодонецьке, Добропілля, Нову Одесу, Кочережки, сектор, КСП, техніку, рубильник, генератор, автозапчастини, зв’язок, усунення несправностей зброї, її чистку, але водночас, - про шкіру, очі, втому, сон, обличчя, їжу, тіло, музику, секс, домівку. і це ніякі не протиріччя. у цьому якраз правда.
питання "чи маю я право на це зараз?" - усе це стає частиною однієї великої етики виживання. у війську турбота перестає бути ніжністю в класичному сенсі. вона стає дисципліною. подбати про себе - це не слабкість, а спосіб залишитися придатним до життя й спроба зберегти психічне здоров'я. подбати про документи - це не бюрократія, а спосіб не дати людині зникнути в системі. подбати про машину - це подбати про рух, евакуацію, зв’язок, шанс. by @yensheei

869

36

4 months ago

раптові портрети @yensheei

ilford hp5/ yashica mat 124g taken in Львів by @yensheei

352

5

2 years ago