Instagram story viewer> @vikorokoko> Posts

Victoria Korolchuk

@vikorokoko

911

followers

163

following

Нам треба бути світлими навіть в суцільній темноті💡☀️🌅

POSTS STORIES REELS

#flyfree by @vikorokoko

Today we had a strategic session regarding TechConnect directions. The first new direction - Talent will be launched on 24 September ☀️ Our management team is growing 👏 by @vikorokoko

Тебе «потріпало», але цей досвід зробив тебе неуразливою. Ти сама собі компас, сама собі захист і сама собі шлях. Це і є справжня, реальна сила, а не вигадана. Пишайся собою, ти вибудувала неймовірний внутрішній стержень! 🦾❤️ by @vikorokoko

by @vikorokoko

Про синдром «емоційного смітника» та дорослих людей
Бути розуміючим, емпатичним та всепрощаючим - красива ідея. Доки вона не перетворюється на звичку працювати безкоштовним «контейнером» для чужого емоційного бруду, робочого стресу чи поганого настрою.
Часто ми добровільно підставляємо руки, щоб забрати чийсь біль, сподіваючись у такий спосіб зберегти спокій та близькість. Але ціна за таку амортизацію завжди однакова - втрата власної легкості, радості, а іноді й фізичного здоров’я. Тіло просто втомлюється витримувати на собі вагу чужих криз.
Головний висновок, до якого варто дійти якомога раніше: дорослі люди спроможні впоратися з собою самі.
У них є всі ресурси, щоб шукати інструменти, працювати зі своїми травмами чи екологічно проживати стрес. Якщо людина шукає шляхи - вона їх знаходить. Якщо ні - знаходить відмазки і це її вибір. Але ніхто не зобов’язаний ставати рятівником чи громовідводом за власний кошт.
Найкраще, що можна зробити для себе - це вийти з чужої внутрішньої війни і сфокусуватися на власному щасливому житті. Кожен має нести свій рюкзак самостійно. by @vikorokoko

У вас бувало відчуття, що ви ніби навмисне приглушуєте свій внутрішній прожектор? Щойно життя починає налагоджуватися, а щастя стає реальним, вмикається дивний, підступний страх - страх бути надто успішною/им.

Ми звикли «пришивати» цей страх конкретним фігурам з минулого чи сьогодення, боячись їхньої заздрості чи засудження.

Але правда в тому, що цей страх - не про них. Це про нашу стару, дитячу стратегію виживання: «Бути помітною - небезпечно, мене за це знищать». Ми роками намагаємося залишатися в тіні, щоб на нашому тлі чиясь нереалізованість не виглядала так катастрофічно.

Класична історія: токсичне середовище бачить, що твоє світло, краса чи сила викликають у них агресію. Тоді твоя психіка робить висновок: «Я маю бути невидимкою, щоб мене любили (або хоча б не чіпали)».

І от коли хтось каже тобі: «У тебе не вийде», «Кидай це», «Не лізь». Читай це правильно: «Будь ласка, перестань світитися, бо твій захист мене засліплює, а твій успіх випалює мені очі».

Твоє світло більше нікому не належить, і ти не маєш приглушувати свій спектр просто тому, що у когось від нього сльозяться очі.

Нехай купують сонцезахисні окуляри - це тепер їхні проблеми. 😎

Дозвольте собі світитися на весь свій спектр💫✨ by @vikorokoko

Я знаю цей звук. Це внутрішній гул потужного двигуна, який працює на повну, поки твоє життя стоїть на ручнику. 🏎️💨
Довгий час я жила з цим відчуттям: я точно знаю, що здатна на більше. Я бачу цей потенціал, я його майже торкаюся... але щоразу, коли треба тиснути на газ, я впиралася в невидиму стіну.
Раніше я картала себе за лінь чи брак дисципліни. Але як людина, яка не раз збирала себе по шматочках на самому дні, я зрозуміла: справа не в силі волі.
Це відчуття «нереалізованості» - насправді голос нашої дисоційованої частини. Тієї, яку ми колись, ще в дитинстві чи в кризові моменти, «вимкнули», щоб вижити. Щоб бути зручними, щоб нас не засудили за надмірну амбітність чи вразливість.
Ми відрізали ці частини, а разом з ними і доступ до палива.
Як я це відчувала на собі і що бачу в роботі з командами:
Ти годинами малюєш у голові ідеальні проєкти, але не можеш зробити навіть перший крок.
Ти досягаєш успіху, але почуваєшся самозванцем, бо твій успіх ніби «не твій» - ти робиш його лише частиною себе.
🔋 Ти втомлюєшся просто від того, що прокинулася. Бо колосальна енергія йде на те, щоб тримати ці «заборонені» частини під замком.
Я пройшла довгий шлях від відчуття повної безпорадності до розуміння: потенціал - це не важкий рюкзак за плечима. Це частина душі, яка просто хоче повернутися додому. 🫂
Реалізація починається не з «успішного успіху», а з інтеграції. З дозволу собі бути цілісною - зі своїм гнівом, амбіціями, болем і неймовірною силою, яку ми колись сховали в тінь.
Тільки ставши цілісними, ми нарешті знімаємо машину з ручника. by @vikorokoko

#valentinesday❤️ #moodbelike🙃 by @vikorokoko

Якщо ви знаєте свій шлях - це не ваш шлях. Дорога зʼявляється під ногами того, хто йде

Справжній шлях не можна знати наперед. Якщо він уже повністю визначений – це, скоріше, чиясь чужа дорога, готовий маршрут, а не твій власний.

Коли ми намагаємося знайти «місію», «ідеальний план», «правильний вибір» або гарантії, ми застигаємо. А життя вимагає кроку, навіть якщо не видно кінця дороги. Сам рух і є сенсом. Ти йдеш і дорога розгортається. Справжній шлях – це процес. by @vikorokoko

Десь глибоко в кожному з нас живе сила.
Вона дає ясність думкам, наповнює впевненістю, штовхає вперед.

Але майже завжди цю силу накриває тінь - сумнів, страх, чужі слова.
І тоді ми стоїмо на роздоріжжі: зробити крок до себе справжнього чи спостерігати, як це роблять інші.

Ми не народилися невпевненими.
Невпевненість - це наш багаж. Вона виросла з критики, порівнянь, знецінення, болю.
Ми збирали її роками, навіть не помічаючи.

Невпевненість не зникає, якщо чекати.
Вона слабшає тільки тоді, коли ми починаємо діяти.

Неважливо, скільки часу ми прожили з розгубленістю чи страхом.
Ми завжди можемо перенавчити свій розум.
Зробити вибір.
Крок за кроком повертати собі силу. Діючи.

Хочеться нагадати собі, що життя - швидкоплинне. Поки ми діємо- ми живемо.

Хочеться нагадати собі: Лови момент і роби його своїм💫 by @vikorokoko

I am comfortable being uncomfortable creating the life I want by @vikorokoko

Ти не мусиш знати все. Проте ти вже можеш бути з собою в усьому, що ти відчуваєш. Це і є опора. Це і є про довіру до себе by @vikorokoko